ХИМЕРНА МРІЯ
***
Давно хотілось написати про таке: друзі-євреї не раз мені розповідали, що в народі Ізраїлю є невелика група чорношкірих юдеїв. Вони довгий час жили десь чи й не в Ефіопії, зовсім занепали у плані цивілізаційному, проте зберегли віру і мову. Втративши контакт із рештою народу, вони вважали себе єдиними у світі, хто говорить на івриті й сповідує юдаїзм.
Одразу перепрошую, якщо певні факти подам спрощено й навіть перекручено – не маю ні часу, ні бажання зараз нишпорити по історичних і політичних сайтах. Та, здається, десь у 70-ті роки минулого століття Ізраїль провів безпрецедентну акцію: кілька величезних військово-транспортних «Боїнгів» здійснили посадку в абіссинських пісках, і військові ледь не силоміць зібрали своїх темношкірих одноплемінників-єдиновірців, повантажили до літаків та перевезли в Ізраїль. З цього можна зробити висновок, що плем я було не вельми численним. Хтось мені також розповідав, що живуть зараз ці чорношкірі юдеї компактно, десь на півночі держави Ізраїль, у районі міста Акко.
Тож я собі не раз пробував уявити відчуття цих людей, коли вони за годину-півтори перельоту опинилися серед своїх: у розвинутій, високотехнологічній, комфортній країні, де всі навколо розмовляють їхньою мовою і сповідують їхню релігію. Гадаю, це був шок – але шок позитивний, перемішаний з радістю й захватом.
І виходячи зі сказаного вище, я часом думаю собі: а може ми погано шукали на глобусі? Може десь на планеті, на котромусь із континентів розмістилася собі потужна, комфортна, високорозвинута, справжня Україна. Така собі, мільйонів на сто населення, з гарними містами, добрими дорогами, приязними і щирими людьми. З промисловістю, яка не забруднює довкілля, з університетами й інститутами, в яких без хабарів і подарунків викладають українським студентам українські професори, із садами та парками, в яких українські мами співають своїм дітям українських колискових. Зі своїми зірками естради та спорту, які говорять українською і під час змагань співають гімн своєї держави весь, від початку до кінця, не збиваючись. З політиками, бізнесменами, військовиками та іншою елітою, яка вирішує свої справи на благо держави й народу, і на службі, й дома говорячи українською.
І може якогось дня вони прилетять по нас, великими надсучасними літаками, сядуть на всіх наших аеродромах, і гукатимуть нам: полетіли! Ми заберемо вас туди, де всі говорять українською, моляться своєму українському Богові, читають українські книжки, слухають українську музику!
На жаль, нема такої «інакшої України» на глобусі. Маємо збудувати її тут. І піде на це життя не одного покоління.

Хто про що - а я собі продовжую спокійно возвеличувати величне. Й ніщо не може стати мені на перешкоді, бо коли поет знаходить належну тему, тоді вірші самі лягають на папір.
Ось тут нижче - вірш, позавчора начитаний на ТВі. Але може хтось не бачив.

***
Насамперед усім «Христос Воскрес!»
Тут не потрібно говорити більше.
Коли це свято настає, то скрізь
Всім робиться світліше і тепліше.
Ну а наступна гарна новина
Мою торкає професійну галузь.
Колись була в занепаді вона,
Але тепер і в ній приємне сталось.
Хоча чекати й довго довелось,
Ми вірили, ми підсвідомо знали,
Що у країні нашій має хтось
За гарні книги – гарні гонорари.
Колеги-літератори, агов!
Кричу я вам, зловтіхи не приховуючи,
Що зовсім не Забужко, не Курков,
І не якийсь, даруйте, Андрухович,
А вірний син донбаської землі,
Вітчизни енергійних і розумних
Винагороду за труди свої
Обчислює у шестизначних сумах.
Він, а не ви створив полицю книг,
Життя уздрів ясним і чистим зором.
Зізнайтеся – ви не читали їх,
І вас тепер пече пекучий сором!
Чого бажати ще – спитаю я,
Коли на ниві творчій так вродило,
Коли у книгах тих саме життя
Описано так чесно і правдиво,
Що навіть рафінований естет
В тих книгах свого не підточить шнобеля,
І Шведський Королівський комітет
Одноголосно їм присудить Нобеля!
Бач, навіть стіну часу протина
Письменника пророчий зір всевидящий,
Бо ж він також уклав угоду на
Майбутні твори – ще талановитіші!
Ну і окрім усього автор цей –
Великодушний, ніде правди діти:
Віддати гонорари на дітей
Пообіцяв. Щасливі ж в когось діти!

До свого сорому лише вчора я усвідомив, що ніхто з моїх побратимів-віршотворців не відгукнувся на з'їзд керівної та спрямовуючої партії, який відбувся в кінці минулого тижня. Негайно заповнюю цю прикру прогалину в укрсучлітпроцесі.


Назустріч з'їзду

А розкажіть-но ви нам, журналісти,
Представники писучої братії,
Як ми могли досі жити без з'їзду
Найголовнішої Рідної партії?
Їх є чимало, дрібних і приватних –
Вже реєструється сто тридцять третя.
Партій багато брудних і абстрактних,
Але одна є чисто конкретна!
Недоброзичливці понаповзали,
Все їм від успіхів наших не йметься.
Але вже що б там вони не казали,
Партія наша – не тільки донецька.
Є в ній львів'янин, один або двоє,
Є одесит і дніпропетровець.
Не холостий – з бронебійним набоєм
Їхній патрон Миколай-чудотворець!
Партія – наша турбота постійна,
Вічно жива незаповнена ніша.
Онде була одна – звалася «Сильна»,
Але й на сильну знайшлася сильніша.
Вже попередники зметені й змиті,
Ними політика не захаращена.
Партія наша щодня і щомиті
Всім нам являє чудо покращення!
Зміни не пройдуть повз нас непомічені.
Стали трудящі раптово збагачені.
Як розбуялось життя на Хмельниччині,
Як розквітає воно на Луганщині.
Йдуть привітання з Пхеньяна й Пекіна,
Із Бухареста і Будапешта.
Гімном партійним стане наспівана
Анною Герман пісня «Надєжда».
Що за життя, як нема ідеала,
Як безідейність весь світ огорнула!
Дякую партії, що пригадала,
Дякую партії, що повернула
Рідне, любиме, ледь призабуте:
З'їзд,партбюро, конференція, пленум.
Я поза нею не можу вже бути.
Хочу я в неї влитися членом!

Громадяни! Електорате!
З Новим роком вітаю я вас!
Цього року ви обирати
Вже останній будете раз!

Ні до чого протестний лемент.
Перший тайм зіграли й програли.
Обиратимете парламент -
Президента ви вже обрали.

Обіцяю подальше покращення.
Нам скидати темп не пасує.
Вже сьогодні не має значення,
Хто за кого проголосує.

Я - єнакієвської породи!
В твоїм лоні я визрів і вибуяв.
З Новим роком тебе, народе!
З новим роком останніх виборів!

Ось таке написалося раптом...


НА МОТТО З ОСИПА МАНДЕЛЬШТАМА

«Мы живём, под собою не чуя страны»
О.Мандельштам

Я живу й під собою не чую країни.
А населення й далі так само наївне –

Та велика і сильна частина держави,
Яка дуже не любить, щоб її ображали,

Яка важко гарує під сонцем палючим,
І не дасть обнести себе дротом колючим,

Та, що всім нам дає і вугілля, і хліба,
Та якій на футболі скандують: «Спасіба…»

Та, в якій на мотузку говорять «верьовка»,
Та, що з певністю знає, що Юлька – воровка!

Та, яка надаремно нікого не славить
Та, яку на коліна ніхто не поставить,

Та, що подарувала нам пальму Мерцалова,
І про другу державну питання поставила!

Та, з якої в прем’єри ідуть із маркшейдерів,
Та, в якій тепер люди ну дуже розсерджені,

Що аж марять повстаннями, бунтами, фрондами,
Й голодують тепер під пенсійними фондами…

Більшість з них – рядові. Не усі ж – генерали!
Їжте, очі.
Бачили, що вибирали!..

ДРУЗІ! ЦЕ СВЯТО - НАШЕ З ВАМИ! ВСІХ ВІТАЮ!!!

НА ДВАДЦЯТИЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ ДЕРЖАВИ UA

Нам вже давно сказати варто
Щоб це почули всі народи:
Ми януковицького ґарту,
Азаровської ми породи!

І те, що ми – не росіяни,
Усі давно і добре тямим:
Був мер столичний – марсіянин,
А потім став ізраїльтянин.

Ми дружно скопуєм городи,
Ми дружно слухаєм поради,
Ми особливої породи,
І не потрібні нам паради!

Лиш хай вони стоять над нами
Врочисті хоч не на параді –
Ті марсіяни, марсіяни,
Яких все більшає при владі!

***
Була свобода наче премія,
Немов відплата всьому злому.
Вже двадцять літ як вийшло плем’я
Із фараонського полону.

Простих шляхів нам не простелено
І кубок гіркоти не випитий –
Ми двадцять років йшли пустелею
І знов на обрії - Єгипет!

У кого б це нарешті випитати,
Куди веде ця стежка нас?
Попереду чека Єгипет
А угорі – планета Марс!..

20 липня - день солідарності з Білоруссю. Зараз їду електричкою і хочу теж собі трохи поплескати під амбасадою РБ у Києві. Так ото виявити солідарність. А нижче вміщаю свою поему про цю дивовижну країну. Поема вже була друкована у журналі, і також в моєму вибраному "Сатирикон-ХХІ". Втім, а раптом хтось не читав. Отож...


БІЛОРУСЬ

поема

Хоч життя, мов літо спекотне
І роботи аж завались,
Сам собі обіцяю укотре,
Що таки неодмінно колись

Некомфортною електричкою
Аж під самий кордон доберусь
І шепну в верболози над річкою:
«Я кохаю тебе, Білорусь…»

Ні, мені не потрібна віза.
Можу в’їхати в будь-яку мить,
І ніяка залізна завіса
Поміж нами ще не стоїть.

Та кохання декларування,
Як вдихання, як видихання –
Справа ніжна і деліка-
тна.
Й не линуть слова рахманні
Крізь вікно у вагон-ресторані,
Чи із черева літака.

А крізь зарості вузлуваті,
Де все дише, пливе й росте,
Проказати тобі слова ті,
Несподівані, терпкуваті
Саме так я й хотів – навпростець.

Є багато країн довкола.
Схід і захід, зима й весна,
А така проста й загадкова
В мене ти, Білорусь, одна.

Не різка, не разючо-позірна.
Загубивши свій росяний слід,
Заблукала красуня-князівна
І заснула серед боліт.

Я давно де попало не пхаю
Ані тіло, ні слово своє,
Тож якщо я сказав «кохаю»,
Значить так воно справді і є.

Бо ж ні стерти, ні потіснити
Ані з мапи тебе, ні з життя.
Ось я й пробую пояснити
Незбагненне це почуття.

Я назвав би тебе батьківщиною,
Хоч одна вже у мене і є,
Та такими очима щирими
Подивилась ти в серце моє,

В тих очах було стільки болю,
Стільки смутку на самому дні,
І таку я побачив недолю
За плечима твоїми в пітьмі,

Ніби брат там на брата вирушив,
Блискавицю ось-ось ніби викреше
Світло й темрява, мінус і плюс.

І тоді я для себе вирішив:
Я тобою не поступлюсь.

***
Хай довіку сидять в засаді
СБУ, ФСБ, КДБ,
Та ніякі дядьки вусаті
Не віднімуть у мене тебе.

Відібрати ніхто не посміє
Ні на день, ні на час, ні на мить,
Доки білим вітрилом Софія
Понад Полоцьком в небі тремтить.

Не скорюся ніяким владам
І нікому тебе не віддам,
Доки є в цьому світі Владьо,
Валентина, Роман і Богдан,

Доки сонце за обрій падає,
Мов підбитий літак – навзнак,
Доки ходять по вулицях парою
Віктор Жибуль і Вера Бурлак.

Відректися мене не намовиш,
Бо ж для мене, для мене таки
Мов павук, снує Хадановіч
Віртуозні свої рядки.

Уявити собі таке лиш!
І хіба не візьме за живе –
Знавіснілий демон Шалкевіч
Ніжну душу гітари рве!

То й ношу я у грудях ту грудку,
Ту, що зміг, мов рентген, проявить
Пагорб замковий у Новогрудку
І довколишній краєвид.

Я відчув там цю грудочку гостру
Десь під серцем, на самому дні.
І ніякий директор радгоспу
Вже нічого не зробить мені.

***


Ніч до свого кінця добігла.
Доки рими нанизую я,
Десь там біло-червоно-біла
Понад Мінськом встає зоря.

Та хоч день вже новий і почався,
І хоч як би мій мозок пручався,
Та питання одне його рве:
«Скільки може тривати безчасся,
У якому країна живе?»

Скільки може директор радгоспу
Розбудовувати радгосп
І молитись чужому господові,
І вплітати в молитву гоп-стоп?

Задавати стало не модно
Риторичних, наївних питань.
Скільки може? Та скільки завгодно.
Вже минула епоха повстань.

Серед ночі часом безсоння
Намалює картину таку:
Скаче рицар з герба Погоня –
Тінь червона по білім снігу.

Хай натхнення мені підкаже:
Він домчить, долетить, доскаче?
(На щиті в нього – знак хреста.)
Й поцілує князівну сплячу
У ще теплі, живі вуста?..

***
Гороскопа ніколи не знав свого.
Та я певен, що ще діждусь,
Як на пляц Кастуся Каліновського
Вийде Жибуль – так само Кастусь.

Бо як встане питання Площі,
То на неї в усі роки
Ходять юні і наймолодші,
А в палацах сидять старики.

Я пророчити не беруся,
Як заверне життя течія,
Та в очах молодих білорусів
Щось причаєне бачу я.

Їхні помисли світлі й величні,
Їхні лави щільні й тісні,
І натхненні їхні обличчя,
І прекрасні їхні пісні:

«Край, родны край
Дай волі, дай
І ми пераможем!»

Дай їм волі, краю й народе,
Свій останній шанс не згуби!
Дай їм волі в сенсі свободи,
Й дай їм волі до боротьби.

Бо благаючи, і заклинаючи,
Я повторюю серцю в такт:
«Хай у вас все буде інакше,
Хай у вас все буде не так».

В нас прийшов для добра і для блага
Найвірніший народу син,
Та обличчя спотворила влада
Ще сильніше, ніж діоксин.

Все це втямивши і пізнавши,
Я повторюю в тисячний раз:
«Хай у вас все буде інакше.
Хай інакше все буде у вас…»

Та боюсь, моя пристрасть безсила,
І намарне мій прикрий гнів:
Що тобі до чужого сина,
Як не шкода власних синів!

Все життя в духовній облозі,
Щоб створити майбутнього тло…
Скільки їх по червоній дорозі
В біле небо вже відійшло?

І в приреченні праці безплідної
Я мережу рядки свої
Із сусідньої, братньої, рідної
Та інакшої все ж землі.

І свою розпуку і тугу
Я так само вплести захотів
В ту червону по білому смугу
Із багряних ниток їх життів.

І мого життя бісектриса
Застромилася між- і між-,
І мені вже тебе не зректися.
Сподіваюсь, ти це розумієш.

Тож на цьому я замовкаю.
Ще востаннє з думками зберусь.
Я не ремствую, не нарікаю.
Вибачайте, коли повторюсь…

Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю,
Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ.

2006-2009

СВІТОВИЙ ХІТ РЕГІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ

«Готель «Каліфорнія» - суперхіт. Це все одно, що сказати «цукор солодкий». Свого часу «Eagles», а пізніше «Gipsy Kids» проспівали цей твір чи не кожному особисто до вуха. Та все ж для мене ця пісня має ще одне значення, чи то пак, звучання.

Якийсь час тому Олег Скрипка записав декілька переробок світових хітів – тобто, на українські тексти. Пригадаймо, хто у молодості не співав пародійних версій «Girl», чи «Yellow Submarine» - «Ми з Миколою їли поморін, їли поморін, їли поморін…» Для тих, котрі не співали, поясню: поморін – це назва поганенької й різкої болгарської зубної пасти. Так само на мотив «Can’t by my love» співалося «І Маня комбайн вела», etc. Частіше грала роль фонетична співзвучність, але інколи таки й значення слів у тексті перекладалося більш-менш адекватно.

У моєму рідному Рівному я буваю регулярно. І щоразу, навідуючи головне місто свого життя, я пригадую ЦЮ пісню На мотив «Готелю «Каліфорнія» співається:

Вирішив поїхати я з рідного села,
Бо у нашім клубі развлєчєнія нема.
Наложив куфайку, нові чоботи напер.
Цьомнув в морду Ганьку – ось і в Ровно я тепер.

Картина малюється чітка й виразна. Хлопця, напевно, звуть Микола. Або Петро. Він з Полісся – з нашого рідного рівненського Полісся. З села Ремчиці, або Великі Цепцевичі. З Сарненського, Дубровицького або Зарічненського району. Дуже показове словосполучення «наложив куфайку». Саме так там і говорять. А вже рядок «цьомнув в морду Ганьку» тягне за собою цілий клубок асоціацій. По-перше, Ганна – дуже популярне на Поліссі жіноче ім’я. І саме в такій версії: не Ганночка, не Ганнуся – Ганька! Так і уявляється круглолиця, щоката, білошкіра Ганька з русяво-рудуватим волоссям і зеленкуватими очима. Це сьогодні, у часи незалежності поліські Ганьки вже подекуди навчаються і в столичних вишах, включно з Могилянкою – а в часи соціалізму, коли Рівне ще іменувалося Ровно, доля Ганьки з сарненських околиць була одна – підставити морду під поцілунок свого обранця й вірно чекати, поки він там собі «встроїтьця» в обласному центрі. Про це і йде мова в подальшому тексті:

Поробив півроку на об’єдінєнії «Азот» -
Став я парень городський, я тепер не тот.
Якось з хлопцями в «Сайгоні» я набрався,
В витверезника попав, там робить зостався!

Скептики заперечать, що, мовляв, комбінати азотних добрив (об’єдінєнія «Азот») є у Черкасах, та іще в інших містах України. Але ресторан під назвою «Сайгон» був у Рівному, на Проспекті Мирі, там, де зараз супермаркет «Фокстрот». Тобто, звався він все ж інакше - але в розмовній мові це був «Сайгон»!

Приспів у пісні був такий:

І бояться всі мене, як іду у формі я!
Я страшний тепер!
Я лихий тепер!
Міліціонер!
Й нащо мені тая ваша «Каліфорнія»?
В мене є готель,
Де плачу рубель
За одну постель!

Поліський колорит, накладений на мотив світового хіта, став імпульсом до створення локального шедевру. У цій пісні – моє Рівне, моя поліська регіональна столиця. Ліричний герой цього твору – наш сучасник. Його подальша доля склалася щасливо – він отримав однокімнатну малосімейку в панельних новобудовах мікрорайону Північний, виписав із Ремчиць свою кругломорду Ганьку й зажив із нею в спокої та злагоді.

Тому щоразу в’їжджаючи до Рівного, я тихенько мугикаю собі під ніс:
Вирішив поїхати я з рідного села…

КНИГА П.ПІЗ.
(ПЕЧАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ)


Почати хочеться з вірша. Цими рядками поет Юрко Позаяк понад чверть століття тому раз і назавжди задекларував довічну включеність українського митця у своєрідну ноосферу – світову мережу страждань і терпіння:

Як заснеш уже ти, моя мила,
Й твої мирно колишуться груди,
Устаю й розправляю я крила,
Туди лину, де ждуть мене люди.

Лину я, де брязкочуть кайдани,
До рабів я лечу, що у ПАРі*
З демонстрантами йду на майдани,
Гину я за свободу в Сахарі.

Я штурмую круті Еверести,
У бурхливім борюсь океані,
Посвист куль мені голову пестить,
Мене ріжуть на шмаття в Ірані.

Лиш під ранок, як ніч посвітліла,
З мандрів тих повертаюсь я нишком,
Й коли ти прокидаєшся, мила,
Я спокійно хроплю вже у ліжку.

(*мається на увазі Південно-Африканська Республіка)

(Вірш походить зі збірки «Шедеври», Львів, «Піраміда», стор 91.)

Поет взагалі, і поет український зокрема просто приречений щодня й щомиті жити в огромі клопотів і проблем не тільки ближніх і найближчих. Ні, у його серці віддаються болем і співчуттям страждання дальші й зовсім далекі. В цьому переконуєшся, розгортаючи «перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси» - саме так сказано в анотації. Зрозуміло, що йдеться про «Записки українського самашедшого».

Проза ця захоплює з перших сторінок, з найперших рядків. Одразу, ніби у вир сторч головою, читач занурюється в безперервну і неосяжну глибінь подій та фактів, що супроводжують головного героя твору упродовж всього сюжету. Ці події та факти, викладені сухо, без прикрас і майже без коментарів, глибоко вражають вже самою своєю наявністю, простою екзистенцією:

У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.
У Парижі продали з молотка норковий палантин Марії Каллас.
Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.
Шотландці – картоплю з медузою. (с.16)

Туркменбаші заборонив балет.
Китайській миші відростили людське вухо.
Таїландська принцеса бачила мамонта.
У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету. (с.17)

Британські вчені вивели курку, здатну нести протиракові яйця. (с.19)

На Балканах бої. В Руанді різанина.
В Індії землетрус. У Туреччині землетрус. В Румунії прорвало дамбу. (с.21)

450 років тому з’явилася книга Нострадамуса. (с.31)

Мадонна вийшла заміж за Гая Річчі. Вінчала їх вікарій-жінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку.
Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. (с.35)

Російський президент помилував Едмонда Поула, засудженого на 20 років рекомо за шпигунство, і той повернувся у свій штат Орегон.
Білл Клінтон диригував у Нью-Йорку симфонічним оркестром. (с.38)

Мусульманам продовжили Рамадан, бо їм ще не вдалося побачити молодого місяця.
Пуерторіканцям привезли триста тонн снігу з Канади, щоб вони мали уявлення, що таке Біле Різдво. (с.42)

У штаті Флорида врятували крокодила, що застряг у дренажній трубі.
В Росії знайшли яйце динозавра. Бенгальському тигру запломбували зуб.
У США відбувся безпрецедентний суд: якийсь чоловік покусав собаку. (с.45)

У Детройті відкрили «Капсулу часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. (с.48)

На півночі Індії свято Кумбх-Меле. Тисячі паломників збираються на берегах ріки Ґодаварі. (с.61)

Зі швейцарського аеропорту не міг вилетіти літак – пілоти цілу ніч ловили у салоні мишу.
У столиці Індії Делі в урядових приміщеннях завелися мавпи. Політичне життя паралізоване, мавпи бігають коридорами влади, засідають у кабінетах, корчать усім гримаси, стрибають по столах, шматують папери і дощенту з’їдають усе в буфетах. А припинити це неможливо, бо у них там ці тварини недоторканні. (с.64)

В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. На Венецію налетів шквальний вітер, Палац Дожів притопило, ґондоли порозкидало, мармурові леви сидять по ніздрі у воді.
В Арктиці розколовся айсберг.
Кіліманджаро тане. (с.71)

Письменник повинен казати своєму народові правду. Таку правду, гірку й насущну казали нашому народові і Шевченко, і Франко, і Павло Мовчан, і Борис Олійник. Так само й авторка «Записок…» - вона, не шукаючи легких шляхів, навпростець повідомляє читачеві ту інформацію, без якої просто неможливе подальше існування мислячої людини:

В Європі вилучають з продажу цукерки «Мамбо», бо вони на желатині з яловичих кісток і хрящів.

В Одесі обвалився будинок. (с.73)

Біля Ґалапаґосів зазнав аварії танкер «Джессіка». (с.74)

Африканська гримуча змія проковтнула дикобраза.
У Преторії на якогось африканця напав здоровенний пітон. (с.82)

Помер Стенлі Крамер, не доживши трьох років до дев’яноста.
На півночі Іспанії знову рвонуло. Баски.
В Ольстері на вулицях горить і стріляє.
Таліби в Афганістані підірвали дві стародавні велетенські статуї Будди… (с.85)

На якомусь африканському стадіоні обвалилась трибуна, привалило 130 вболівальників. (с.86)

У Японії землетрус. Третій за три місяці землетрус у Сальвадорі. В Угорщині стихійне лихо. У Португалії обвалився міст. У Кенії два автобуси упали в річку. У Бельгії зіткнулися приміські поїзди, аж локомотив одного опинився на даху другого. (с.102)

В центрі Берліна ліві перекинули автомобіль. У Відні антиглобалісти били вітрини. У Москві лідер комуністів роздавав авторучки… (с.126)

У Великобританії пройшла конференція «Україна на роздоріжжі». (с.130)

У Македонії як стріляли, так і стріляють. У Катманду комендантська година. Біля берегів Данії нафтова пляма. Дунай занечищений. (с.149)

Цей разючий і болісний перелік фактів не просто вражає – він пропікає наскрізь, і своїм очищаючим вогнем будить у читачеві його кращі риси, погамовані й приглушені безжальним сьогоденням. Він робить читача кращим, добрішим, чутливішим. Тому цей твір безперечно переживе роки й віки, і у нових тисячоліттях майбутні українські читачі спрагло припадатимуть до цих щирих і простих рядків:

У космосі літає перший космічний турист.
У штаті Огайо товарний поїзд проїхав без машиніста сто кілометрів з отрутохімікатами у вагонах.
Десь в океані пливе корабель з дітьми на продаж, викраденими в Беніні. (с.153)

Ніл міліє, вже видно ніздрі алігаторів.
У молодої актриси в літаку вибухли силіконові груди. (с.164)

У Шанхаї відбувся саміт. Лідери трьох світових потуг – китайський, американський і російський – в однакових курточках з натурального китайського шовку, червоних і синіх у білий горошок – продемонстрували рішучий намір перемогти світовий тероризм. (с.184)

Горить Кабул. Димлять руїни веж у Нью-Йорку. Поліція в Пакистані стріляє в демонстрантів. Демонстранти палять американський прапор. В Сан-Домінго ридають люди. Над Чорним морем ридають люди. В Алжирі потоп. До землі наближається метеоритний потік. У Конго вивергнувся вулкан. Леопарду вставили золотий зуб. Парфенон під снігом. У овечки Доллі артрит.
В Ізраїлі вивели курку без пір’я. (с.с.185-186)

Байбачок Філ у Пенсильванії сахнувся своєї тіні і заліг ще поспати. (с.199)

Європа ввела шумові обмеження для літаків. (с.205)

У Вашингтоні зацвіла японська вишня.
На мосту в Сан-Франциско якийсь дивак захопив у заручниці свою дружину.
У Нідерландах узаконили евтаназію… (с.210)

Та, певно, годі вже перевантажувати текст цитуваннями – почавши з Нідерландів, на них і урвемо цей ланцюжок. Принагідно пригадується, як у фільмі Люка Бессона посланниця інших світів у виконанні Міли Йовович, переглядаючи документальні кадри з історії ХХ сторіччя, сповненого насильством і болем, втирає сльози співчуття, після чого в компанії героя Брюса Вілліса відважно вирушає на бій з представниками сил зла, щоб врятувати нашу планету від остаточної загибелі. Певно, справді проникливий читач після прочитання «Записок…» має подібні відчуття і прагнення. Й це вселяє надію у майбутнє.

На початку цих роздумів недаремно був наведений фрагмент анотації, в якому роман названо «першим опублікованим» прозовим романом авторки. Як повідомлялося вже представниками видавництва, готується до друку продовження «Записок…» – лише цього разу оповідь ведеться від імені жінки – чи то дружини головного героя, чи якоїсь іншої. А буквально днями на першій сторінці одного з популярних видань, що їх наші сучасники читають у метро й електричках, в очі кинулось набране крупним шрифтом повідомлення, що письменниця працює над продовженням «Записок…» Які ж нові, незнані й вражаючі істини прийдуть до нас зі сторінок тієї майбутньої книги?! Яких іще глибин пізнання сягнемо ми тоді?

КІЛЬКА ДНІВ ТОМУ ДО МЕНЕ ЗВЕРНУЛАСЬ БІЛОРУСЬКА РЕДАКЦІЯ РАДІО "СВОБОДА"
Вони залучили 5-х письменників з 5-ти країн - найближчих сусідів Білорусі, щоб ті написали листи до тюрми КДБ на підтримкуув’язнених там опозиціонерів. Сьогодні ці листи було протрансльовано, бо нині минає місяць з дня арештів.
Нижче подаю український текст свого листа. На сайті білоруської "Свободи" - переклад на біоруську:
http://www.svaboda.org/content/article/2281148.html


ЛИСТ ДО В’ЯЗНИЦІ

СЯБРЫ! ДРУЗІ!

Написавши ці перші слова, одразу ж усвідомив, що ніколи досі не надсилав листів до в’язниці. Та й сам ніколи не був в ув’язненні – якщо не рахувати ленінградської «губи» - армійської гауптвахти на вулиці Садовій. Тому це якийсь цілком новий для мене досвід.
Тим часом я пишу до вас із країни, в якій вищі чини прокуратури співають з телеекранів «Мурку», акомпануючи собі на роялі. Це безперечно свідчить про їхню високу внутрішню культуру. Але мені після таких їхніх виступів починає здаватися, ніби я пишу не до тюрми, а лише з однієї камери до іншої.
Тут би належало сплюнути тричі й постукати по дереву. Хоча навряд чи це подіє.
Як відомо, тюрма – це місце позбавлення волі. Звідси й дальші мої роздуми.
Воля, свобода – найвища цінність не лише для людини, але й для всякої живої істоти. Свобода – наше вроджене право й необхідність. Позбавлення свободи – найстрашніше покарання. Безпідставне позбавлення свободи – це образа і біль, це каліцтво моральне і мука фізична. Це знущання. А знущання в сьогоднішньому світі не мусить існувати. До людини мають ставитися гідно й належно усі навколо, особливо ж – держава, суспільство.
Втім, чимало держав у світі мають інший погляд на це. Серед них і ваша, і, на жаль, моя також. Тому я дуже добре розумію усіх вас. І дуже добре усвідомлюю власну безпорадність. Ні допомогти, ні врятувати…
Шукаю для вас бодай якихось слів підтримки. Перебираю їх у мозку, зважую, оцінюю, відкидаю. Більшість слів видаються легковажними і фальшивими. Що і як можна сказати із теплих стін затишного житла людям, котрі перебувають у холодних мурах тюрми, щоб не видатися при цьому недоречним?

Знаходжу лише одне-єдине слово: ТРИМАЙТЕСЯ!

ТРИМАЙТЕСЯ! Або, у множині – ТРИМАЙМОСЯ! Тримаймося до останнього! Доки б’ється серце, доки кров струмує у жилах, доки легені дихають, а очі бачать – доти варто триматися. Варто сподіватися і чекати.

Справа, задля якої живемо, справа, в ім’я якої ви тепер страждаєте – чесна і шляхетна. Справа свободи – найпрекрасніша з усіх, задля яких варто жити, покутувати і терпіти. Ця справа переможе, раніше, чи пізніше. Втім, хотілося б, щоб якомога раніше.
ТРИМАЙТЕСЯ! ТРИМАЙМОСЯ! МИ МАЄМО ВИТРИМАТИ!

Щиро ваш –
Олександр Ірванець